12.08.2025 Скарга На бездіяльність слідчого відділу ВРУП ГУНП в порядку ст. 55 Конституції України (254к/96-ВР) статті 303 КПК України

Приклад подачі:

Продовження:

https://www.youtube.com/watch?v=4fto9IYe0hI

Документ зі змістом скарги можна завантажити за посиланням: https://drive.google.com/drive/folders/12T4gkTyIdd8_upKy7FbrPHljIVTXkXIQ?usp=sharing

Усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями:

Скаржники:

Слідчому судді:

Суб’єкт оскарження:

Представники певної групи української нації згідно Протоколу № 1 від 21 травня 2025

Юлія Степанівна (Гурман) Мазур, 00 ххх 0000 року, 0000, Вінницька обл., Хххх р-н, с. Хххх, вул. Хххх 00.

Володимир Васильович Шмигора, 00 ххх 0000 року, 0000, м. Вінниця, вул. Хххх 00/00.

Сергій Володимирович Крисак, 00 ххх 0000 року, 0000, м. Вінниця, вул. Хххх 00/00

юридичної особи/суб’єкту господарювання з назвою ВІННИЦЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ код ЄДРПОУ 38328720 КВЕД 84.23 Діяльність у сфері юстиції та правосуддя, 21100, Україна, м. Вінниця, Ленінський район, вул. ГРУШЕВСЬКОГО 17, з 14.09.2018 – в стані припинення, Керівник ГАЙДУ ГАННА ВОЛОДИМИРІВНА (орган юридичної особи), Ел. адреса: inbox@vnm.vn.court.gov.ua

бездіяльність слідчих слідчого відділу Вінницького районного управління поліції м. Вінниця, вул. Пирогова 4 (далі – ВРУП) структурного підрозділу юридичної особи/суб’єкта господарювання з назвою Головне управління національної поліції у Вінницькій області код ЄДРПОУ 40108672 (далі – ГУНП)

Скарга

На бездіяльність слідчого відділу ВРУП ГУНП в порядку ст. 55 Конституції України (254к/96-ВР) статті 303 КПК України

Ми представники певної групи української нації, вимушені звертатись до зареєстрованої юридичної особи (колоніальної адміністрації) з назвою «ВИННИЦЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ» код ЄДРПОУ 38328720, з метою формалізації звернення про порушення прав людини та фіксації правової бездіяльності, оскільки іншої форми захисту в державі України фактично відсутні.

02.08.2025 р. о 16 год. 59 хв. нами українцями та представниками певної групи української нації подана коротка фабула – заяви про кримінальні злочини проти національної державності, самовизначення української нації № UN-0002 від 02.08.2025 р., до (колоніальної адміністрації), відділу Вінницького районного управління поліції м. Вінниця, вул. Пирогова 4 (далі – ВРУП) структурного підрозділу юридичної особи/суб’єкта господарювання з назвою Головне управління національної поліції у Вінницькій області код ЄДРПОУ 40108672 (далі – ГУНП) за попередньою кваліфікацією частини 3 статті 161 ККУ (Порушення рівноправності громадян), частини 2, 3 статті 109 ККУ, (повалення Конституційного ладу – узурпація влади), пункт 1, 9 частини 1, та частина 2 статті 442^-1 ККУ. (Злочини проти людяності) (далі – Заява про злочин).

Заяву про злочин прийняв Старший слідчий СВ Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області Шевчик В.В. під протокол та реєстрацію в ЄО/ЖЄО за № 22686 від 02.08.2025р., але до теперішнього часу не внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР).

У Заяві про злочин, яка складається з 54 аркушів, наведено чіткий і конкретний виклад фабули злочину, що триває з 1 грудня 1991 року — дати проведення Всеукраїнського референдуму, який засвідчив волю народу, і продовжується до теперішнього часу.

У ній містяться:

— Початок злочину та його безперервність протягом тривалого періоду;

— Місця, де відбувалися події;

— Імена, прізвища та посади осіб, які можуть бути причетні до злочину;

— Детальний опис порушення волі, прав людини, фактів і дій, які мають ознаки кримінального правопорушення;

— Вказані мотиви вчинення злочину;

— Посилання на відповідні статті Кримінального кодексу України;

— Додані документи та інші докази, що підтверджують викладене.

Відповідно до позиції Верховного Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (справа № 556/450/18), наведені фактичні дані відповідають вимогам статті 214 КПК України та є підставою для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та початку досудового розслідування.

Верховний Суд наголошує, що наявність такої змістовної фабули, яка містить конкретні фактичні обставини, є обов’язковою підставою для внесення відповідних відомостей, і відмова в цьому випадку є неправомірною.

Також Постанова (Касаційного кримінального суду: справа № 607/20877/19, від 17 травня 2023 року). Пунктами 4 і 5 ч. 5 ст. 214 КПК визначено, що до ЄРДР вносяться відомості про короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела, а також попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність.

Лише в ході розслідування, коли орган досудового розслідування встановить обставини визначені у ст. 91 КПК, стане зрозуміло, чи була попередня кваліфікація, яку внесено до ЄРДР і короткий виклад обставин, відповідними вчиненому діянню, або внесено припущення, яке не було підтверджено, і діяння має іншу кваліфікацію.

Саме тому законодавець, у ст. 214 КПК використав терміни “можуть” свідчити про вчинення кримінального правопорушення, “попередня” кваліфікація.

Отже, на підставі викладених фактів та позиції Верховного Суду існують беззаперечні підстави для внесення заяви про злочин до ЄРДР та розпочати кримінальне провадження (досудового розслідування).

Щодо змісту короткої фабули заяви про кримінальне правопорушення.

*Примітка: Українська нація — це народ, який живе сторіччями на своїй Богом даній землі Україна. Має спільну історію, культуру, мову, звичаї, спадкові традиції та національну ідентичність. Українська нація має право на самовизначення та прагнення до суверенітету й незалежності.

Публічне заперечення Голодомору/геноцид 1932-1933 роках, української нації за міжнародним правом, а саме: за європейськими нормами, Рамковим рішенням 2008/913/JHA від 28 листопада 2008 року, публічне заперечення або применшення геноциду чи злочинів проти людяності визнається кримінальним злочином, якщо воно містить елемент ймовірності розпалення ворожнечі чи насильства. Згідно з Рамковим рішенням 2008/913/JHA від 28 листопада 2008 року., стаття 1 (c) публічне потурання, заперечення або грубе применшення злочинів геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, як визначено в статтях 6, 7 і 8 Статуту Міжнародного кримінального суду, спрямованих проти групи осіб або члена такої групи, визначеної посилання на расу, колір шкіри, релігію, походження або національне чи етнічне походження, коли поведінка здійснюється таким чином, що може підбурювати до насильства чи ненависті проти такої групи або члена такої групи; стаття 1 (d) публічне потурання, заперечення або грубе применшення злочинів, визначених у статті 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу, доданого до Лондонської угоди від 8 серпня 1945 року, спрямованих проти групи осіб або члена такої групи, визначеного за ознакою раси, колір шкіри, релігія, походження або національне чи етнічне походження, якщо поведінка здійснюється таким чином, що може підбурювати до насильства чи ненависті проти такої групи або члена такої групи.

Представники певної групи української нації, на підставі Протоколу зібрання певної групи української нації № 1 від 21 травня 2025 року, уповноважені звертатись до національних, міжнародних організацій та судів. Представляти інтереси певної групи української нації в національних, міжнародних та міждержавних структурах, зокрема судах.
Посилаючись на: Право народів/націй на самовизначення закріплене в міжнародних документах. Статут ООН (995_010) – Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги до принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру, Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці між державами (995_569) – визнала право народів на самовизначення як основний принцип міжнародного права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (995_043) – стаття 1 проголошує, що Всі народи мають право на самовизначення, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (995_042) – стаття 1 також підтверджує, що Всі народи мають право на самовизначення.
Український нація, реалізувала своє невід’ємне право на самовизначення 1 грудня 1991 року під час Всеукраїнського референдуму, на якому підтвердила Акт проголошення незалежності України (1427-XII), ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР на основі положень Декларації про державний суверенітет України (55-ХІІ) від 16 липня 1990 року.
<…> Право саме української нації на самовизначення є основою Акта проголошення незалежності України, що його ухвалила 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР (далі – Акт), яка діяла “виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН” (абзац третійпреамбули Акта). Юридичним фактом, який остаточно й безповоротно затвердив Акт “створення самостійної української держави” (перше речення резолютивної частини Акта), стало волевиявлення усього Українського народу 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі. (абзац другий, другого речення, підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини) у Рішенні Конституційного Суду України від 14 липня 2021 року № 1-р/2021 (v001p710-21)
Відповідно до Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (1286-XII) (який був чинний на час проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року) стаття 1 Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, (…) нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України (…) Закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передбаченому цим Законом. (далі – закон).

Єдиний правовий документ який був затверджений Всеукраїнським референдумом (волею української нації) та має статус закону вищу юридичну сили є Декларація про державний суверенітет України (55-ХІІ) відповідно до Постанови Верховної Ради УРСР «Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України» (1660-XII) від 11.10.1991 року абзац 4 Акт незалежності – це продовження і реальна дія Декларації про державний суверенітет України (55-ХІІ), логічний підсумок всього суспільного розвитку останніх років, розуміння необхідності й невідкладності кардинальних змін у нашому житті. (далі – Акт незалежності).

Декларація про державний суверенітет України (55-ХІІ), Розділ I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ Українська РСР/України як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.

Розділ VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР/України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Розділ X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ Декларація є основою для нової Конституції, законів України (далі – Декларація).

Таким чином, Декларація про державний суверенітет України (55-ХІІ), Акт проголошення незалежності України (1427-XII), схвалений Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, у відповідності з принципами міжнародного права юридично закріпила, що земля, природні ресурси є власністю української нації, народу України та визначила їх статус як невідчужуваних, територіальної і матеріальної основ суверенітету, що має використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб української нації та всього народу України.

Відповідно до міжнародного права, право нації на самовизначення включає у себе право нації на природні багатства та ресурси.

У Резолюції Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Рекомендації стосовно міжнародної поваги до права народів та націй на самовизначення» 1314 (ХІІІ) від 12 грудня 1958 року вказано, що право народів і націй на самовизначення включає «невід’ємний суверенітет над їх природними багатствами і ресурсами».

Відповідно до розділу І Резолюції Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Невід’ємний суверенітет над природними ресурсами» 1803 (ХVІІ) від 14 грудня 1962 року:

– право народів і націй на невід’ємний суверенітет над їх природними багатствами і ресурсами має здійснюватися в інтересах їх національного розвитку та добробуту населення відповідних держав (пункт 1);

– порушення права народів і націй на суверенітет над їх природними багатствами і ресурсами суперечить духу і принципам Статуту ООН і перешкоджає розвитку міжнародного співробітництва та підтримання миру (пункт 7);

– угоди про іноземні інвестиції, вільно укладені суверенними державами або між суверенними державами, повинні сумлінно дотримуватися суверенітету народів і націй над їх природними багатствами і ресурсами відповідно до Статуту ООН та принципів, викладених в цій резолюції (пункт 8).

У статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (995_043) 1966 року, як і у статті 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (995_042) 1966 року, закріплено, що Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток (пункт 1); Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права; жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування (пункт 2).

У «Загальному коментарі № 12 (Право на самовизначення)», прийнятому на 26 сесії Комітету з прав людини ООН 13 березня 1984 року, наголошено, що право на самовизначення має виняткове значення, оскільки його реалізація є важливою умовою ефективного забезпечення та гарантія індивідуальних прав людини, їх поширення та зміцнення.

Право нації, народу на самовизначення, включно з правом вільного розпорядження своїми природними багатствами і ресурсами, не випадково закріплено у статті 1 кожного пакту, оскільки вони є основую забезпечення та реалізації громадянських, політичних, економічних, культурних прав, проголошених пактами.

Висновок: Порушення права на самовизначення, відповідно до наведених норм. Українська нація була позбавлена права розпоряджатися своєю власністю — землею, природними багатствами і ресурсами, що є порушенням міжнародного права. Жоден народ/нація ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.

Зміна Конституційного устрою, може відбуватись виключно через самовизначення народу, референдум. Відповідно до Конституції Української РСР (888-09), (яка втратила чинність 28 червня 1996 року), суверенне право на вирішення найважливіших питань державного життя виносяться на всенародне обговорення, а також ставляться на всенародне голосування (референдум) (стаття 5), народ був позбавлений цього права у процесі прийняття нової Конституції України (254к/96-ВР) 28 червня 1996 року.

Конституція України (254к/96-ВР) була прийнята Верховною Радою УРСР, без проведення всенародного референдуму, попри те, що зміна державного устрою є найважливішим питанням життя народу та держави. Більше того, КОНСТИТУЦІЙНИЙ ДОГОВІР між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України (1к/95-ВР) від 8 червня 1995 року, який був тимчасовим актом конституційного значення, Стаття 61 (IV), не надавав Верховній Раді УРСР/України повноважень змінювати державний устрій без волі народу (всеукраїнського референдуму).

Також про це йдеться у Рішенні Конституційного суду №6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 року. (v006p710-05) (1) Положення частини другої статті 5 Конституції України ( 254к/96-ВР ) “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ” треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України.

Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими.

(2) Положення частини третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) “право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами” треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII.

Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

(3) Положення частини четвертої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) “ніхто не може узурпувати державну владу” треба розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями. (далі – рішення).

Висновок: Верховна Рада УРСР/України 28 червня 1996 році Законом України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» (254/96-ВР) прийняла Конституцію України (254к/96-ВР), без проведення всеукраїнського референдуму, що є ніщо інакше як узурпація влади і позбавлення права на самовизначення.

Європейська хартія місцевого самоврядування – ETS № 122 Місцеве самоврядування, 15.X.1985 року https://rm.coe.int/168007a088 стаття 4 (1) Основні повноваження та обов’язки місцевих органів влади визначаються конституцією або статутом. Однак це положення не перешкоджає наданню місцевим органам влади повноважень і обов’язків для конкретних цілей відповідно до закону.

Оригінал тексту – Article 4 – Scope of local self-government (1) The basic powers and responsibilities of local authorities shall be prescribed by the constitution or by statute. However, this provision shall not prevent the attribution to local authorities of powers and responsibilities for specific purposes in accordance with the law.

Згідно Конституції України (254к/96-ВР), в статті 7 В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування, стаття 140 Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Відповідно Конституції України (254к/96-ВР), статті 143, передбачено, що Територіальні громади здійснюють місцеве самоврядування безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; (далі – конституція).

Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/2010 від 01.04.2010 (v010p710-10) підтверджує, (1) – положення частини першої статті 143 Конституції України (254к/96-ВР), згідно з якими територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування “вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції”, слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб’єкти владних повноважень;

По факту, (місцеві органи державної влади) – Місцеві Ради народних депутатів УРСР 21.05.1997 року узурпували місцеву владу – органи місцевого самоврядування, з метою отримання визнання та незаконного доступу до розпорядження і привласнення рухомого, не рухомого майна, коштів місцевих бюджетів, землі, природних ресурсів, що є виключною власність територіальних громад.

Єдиним конституційним засновником органу місцевого самоврядування може бути виключно територіальна громада, але жодна територіальна громада в Україні не приймала жодних рішень щодо утворення «органу місцевого самоврядування – міських, селищних, сільських рад».

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) навіть імовірно не міг бути ні підставою, ні розпорядчим документом для утворення існуючих юридичних осіб з назвою «орган місцевого самоврядування», оскільки станом на день нібито їх реєстрації – 21.05.1997 року, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) взагалі не мав статусу чинного правового акту, цей Закон набув чинності лише 12.06.1997 року, відповідно до пункту 12 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) Цей Закон набирає чинності з дня його офіційного опублікування. Копія сторінки архівного номеру газети «Голос України» №102 (1602) від 12 червня 1997 р. (Додаток 1)

Таким чином жодна територіальна громада в Україні не приймала жодних рішень щодо утворення «органу місцевого самоврядування – міських, селищних, сільських рад» приватних юридичних осіб з ідентифікаційним кодом в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України (далі – ЄДРПОУ), а також не приймала жодних рішень щодо здійснення місцевого самоврядування через ці приватні юридичні особи.

Отже, відсутність відомостей і відповідних документів про утворення територіальною громадою юридичних осіб (міських, селищних, сільських рад) як органу місцевого самоврядування свідчить про свідому фальсифікацію офіційних відомостей в ЄДРПОУ, про державну реєстрацію цих осіб, які не були утворені в конституційний спосіб – територіальними громадами.

Виставок: Існуючі юридичні особи – органи місцевого самоврядування утворені у 1997 році по теперішній час не мають конституційного підґрунтя, оскільки не утворені територіальними громадами, що призвело до обмеження доступу до комунальної власності, майна, підприємств, місцевих рахунків, природних ресурсів, землі, що є прямим порушенням конституційного та міжнародного права, та свідчить про узурпацію місцевої влади, повалення Конституційного устрою та міжнародного права.

Відповідно до статті 38 Конституції України (254к/96-ВР), громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 71 Конституції України (254к/96-ВР), вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Відповідно Європейської хартії місцевого самоврядування – ETS № 122 від 15.X.1985 року, https://rm.coe.int/168007a088 стаття 3 (2) 2. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення жодним чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів чи будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється статутом.

Мовою оригіналу: Article 3 (2) – Concept of local self-government. This right shall be exercised by councils or assemblies composed of members freely elected by secret ballot on the basis of direct, equal, universal suffrage, and which may possess executive organs responsible to them. This provision shall in no way affect recourse to assemblies of citizens, referendums or any other form of direct citizen participation where it is permitted by statute.

Висновок: порушене конституційне право територіальної громади виявляти волю, вільно обирати і бути обраними на виборах до утвореного ними органу місцевого самоврядування, що свідчить про узурпацію місцевою влади, повалення Конституційного устрою та міжнародного права.

Відповідно до Декларації про державний суверенітет України (55-ХІІ), 1990 року Розділ (ІІІ) Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.
Конституція України (254к/96-ВР), Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Конституція України (254к/96-ВР), Стаття 124. правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування судових функцій іншим органам чи особам заборонене. Стаття 127. забороняє суддям мати представницький мандат чи виконувати іншу оплачувану роботу, окрім наукової, викладацької чи творчої.

Однак, всупереч цим нормам, в Україні функціонують юридичні особи з назвами, що збігаються з назвами органів державної влади: «КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ», «ВЕРХОВНИЙ СУД», «ОФІС ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА», «СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ», «НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІЦІЯ УКРАЇНИ», «КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ» тощо. Ці суб’єкти зареєстровані відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України» №118 від 22.01.1996 року (118-96-п) як юридичні особи — суб’єкти господарювання, які здійснюють економічну діяльність (КВЕД 84.23, 84.11 тощо).

Відповідно Постанови Кабінету Міністрів України «Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України» №118 від 22.01.1996 року (118-96-п), відповідно до якої, (1) Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) – це автоматизована система збирання, накопичення та опрацювання даних про юридичних осіб всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, відокремлені підрозділи юридичних осіб, що знаходяться на території України, а також відокремлені підрозділи юридичних осіб України, що знаходяться за її межами (далі – постанова).
Адже Директива Ради Європейського Союзу 2014/107/ЄС (984_010-14) від 9 грудня 2014 року, СЕКЦІЯ VIII, Е (3) Термін “суб’єкт господарювання” означає юридичну особу або такі правовідносини, як корпорація, партнерство, траст або фонд. (далі -Директива).
УГОДА ПРО АСОЦІАЦІЮ між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом … від 30.11.2015 (984_011) між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом… стаття 86 пункт 4. «юридична особа» означає будь-яку юридичну особу, яку належним чином засновано або створено згідно з відповідним законодавством з метою отримання прибутку або з іншою метою та яка перебуває у приватній чи державній власності, зокрема будь-яку корпорацію, траст, підприємство, спільне підприємство, індивідуальне приватне підприємство або асоціацію.

стаття 86 (11) (984_011) «економічна діяльність» включає діяльність промислового, торговельного і професійного характеру, а також діяльність ремісників, і не включає діяльність, що має місце під час здійснення владних повноважень.

1) Згідно витягу з ЄДРПОУ № 327666820050 від 20.03.2025 р. юридична особа ідентифікаційний код 00013534 з конституційною назвою «КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ», дата державної реєстрації 16.10.1996 року, КВЕД – 84.23 (Додаток 2).

2) Відповідно витягу з ЄДРПОУ № 629117798496 від 20.03.2025р. юридична особа ідентифікаційний код 41721784 з назвою «ВЕРХОВНИЙ СУД», дата державної реєстрації 09.11.2017 року, КВЕД – 84.23 (Додаток 3).

3) Згідно витягу з ЄДРПОУ № 550478779284 від 20.03.2025р. юридична особа ідентифікаційний код 00034074 з конституційною назвою «СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ», дата державної реєстрації 25.03.1992 року, КВЕД – 84.11 (Додаток 4).

4) Юридична особа «НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ» ідентифікацій код 00032106, дата державної реєстрації 20.05.1999 року, КВЕД – 64.11.

5) Юридична особа «МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ» ідентифікацій код 00032684, дата державної реєстрації 17.10.2000 року, КВЕД – 84.11.

6) Юридична особа «ЦЕНТРАЛЬНА ВИБОРЧА КОМІСІЯ» ідентифікацій код 21661450, дата державної реєстрації 24.09.1997 року, КВЕД – 84.11.

7) Юридична особа «НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІЦІЯ УКРАЇНИ» ідентифікацій код 40108578, дата державної реєстрації 07.11.2015 року, КВЕД – 84.11.

8) Юридична Особа «МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ» ідентифікацій код 00015622, дата державної реєстрації 30.12.1997 року, КВЕД – 84.11.

9) Юридична особа «МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ» ідентифікацій код 00034022, дата державної реєстрації 17.12.1992 року, КВЕД – 84.22.

Навіть за умов відсутності повноцінної судової гілки влади, що підтверджується реєстрацією судів як юридичних осіб, окремі рішення, ухвалені юридичними особами як суд України, прямо вказують на відсутність належно створених органів державної влади. Так, згідно з рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області у справі № 910/11111/21 від 24.11.2021 року (номер у реєстрі: 96391117), судом встановлено, що Кабінет Міністрів України зареєстрований як юридична особа з кодом ЄДРПОУ 00031101, при цьому не доведено його утворення у спосіб, передбачений Конституцією України, або наявність у нього відповідних конституційних повноважень. Аналогічно, у рішенні Зіньківського районного суду Полтавської області від 23.08.2023 р. у справі № 530/337/23 (номер рішення: 112988151) зазначено, що Міністерство оборони України також не є органом державної влади, оскільки зареєстроване як юридична особа з кодом ЄДРПОУ 00034022, а тому не може представляти державу.

Ці рішення підтверджують правову позицію про системне розмивання державних інституцій, узурпацію влади через реєстрацію квазідержавних структур як юридичних осіб та втрату народом України легітимного механізму реалізації суверенітету.

Згідно з Господарським кодексом України (436-IV), статті 8 та статті 43, органи державної влади не є суб`єктами господарювання та Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування. Дана норма є імперативною, що потрібно сприймати як заборону, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування не можуть бути суб`єктами господарювання і здійснювати підприємницьку діяльність.
Відсутність законодавчого акту, що регулює порядок утворення, ліквідації, реорганізації та реєстрації органів державної влади та місцевого самоврядування, підтверджена листами Апарату Верховної Ради України від 18.11.2020 №18/10-2188 і від 21.12.2020 №18/10-2205. (Додаток 5)
Так само відсутні нормативні акти, що регулюють відкриття державними банками рахунків суб’єктам публічного права немає. (лист Національного банку України від 03.11.2021 №57-0010/103716). (Додаток 6)
<…> Конституційний Суд України зазначає, що законодавче регулювання статусу юридичної особи спрямоване на ще одну форму реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність. Так, юридичною особою є організація, створена та зареєстрована в установленому законом порядку, яка наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80Кодексу); юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина першастатті 91 Кодексу). (Абзац перший, підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) у Рішенні Конституційного Суду України 18 грудня 2024 року № 12-р(II)/2024 (v012p710-24)

Конституційний Суд України Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції України) є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади. (Абзац 1 п. 2 мотивувальної частини) у Рішенні Конституційного Суду України 24 червня 1999 р. № 6-рп/99 (v006p710-99) Тобто, гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша ст. 6), а також положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України

Висновок: Юридичний факт — існує фактична підміна конституційного ладу (узурпація), коли замість конституційних органів державної влади функціонують юридичні особи — суб’єкти господарювання, що порушує конституційний устрій України.

Відповідно до статті 20 Конституція України (254к/96-ВР), до державних символів України належать: Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України. Частина третя статті 20 Конституції України (254к/96-ВР) прямо вимагає, що Державний Герб України встановлюється законом, прийнятим не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Станом на дату подання цієї заяви такий закон відсутній, що означає невиконання прямої норми статті 20 Конституції України (254к/96-ВР), яка має найвищу юридичну силу (стаття 8 Конституції України (254к/96-ВР). Водночас Конституція України (254к/96-ВР), стаття 19 зобов’язує всі органи державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

<…> Конституційний Суд України зазначає, що Державні символи є підтвердженням факту існування держави, її суверенітету та спрямовані на зміцнення її авторитету … (далі – КСУ) (друге речення підпункту 3.2 пункту 3 мотивованої ухвали) Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2011 від 16.06. 2011 року} (v006p710-11)

Варто також зазначити, що Указом Президента України «Про Велику Державну Печатку України» від 19 грудня 1996 року №1230/96 було запроваджено Велику Державну Печатку України, якою, відповідно до цього ж указу, мають скріплюватися оригінали текстів законів України, указів Президента, міжнародних договорів України, рішень Конституційного Суду тощо. Разом із тим фактично використовується інша, гербова печатка, яка не відповідає вимогам указу, і яка не забезпечує легітимності документів найвищої державної ваги.

Указ Президента «Про офіційні символи глави держави» від 29 листопада 1999 року №1507/99 встановлює використання гербової печатки Президента для посвідчень, грамот та відзнак, але не для законів чи указів, що фактично підтверджує: закони, що не скріплені Великою Державною Печаткою України, не відповідають вимогам належного оформлення, встановленим чинним законодавством.

Таким чином, наявні ознаки імітації державної символіки, зокрема фактичної відсутності затвердженого Державного Герба України законом, як цього вимагає Конституція України (254к/96-ВР). Це створює юридичну невизначеність щодо легітимності функціонування органів державної влади, що суперечить вимогам статті 19 Конституції України (254к/96-ВР), а також може розглядатися як форма прихованого посягання на основи конституційного ладу.

Крім того, публічне використання лише малого герба (тризуба) без закону про Великий Державний Герб, як того вимагає Конституція України (254к/96-ВР), становить невиконання прямої конституційної норми, що має ознаки узурпації державної символіки, а отже – свідчить про потенційні ознаки посягання на конституційний лад держави в розумінні статті 109 Кримінального кодексу України (2341-III) (далі – КК України).

Висновок: В описаних діях вбачається системне порушення норм Конституції України (254к/96-ВР), що полягає у невиконанні прямих вимог статті 20 Конституції України (254к/96-ВР), відсутності закону про Державний Герб України та ігноруванні вимог щодо Великої Державної Печатки.

Це дає підстави вважати, що такі дії чи бездіяльність можуть містити ознаки злочину, передбаченого статтею 109 КК України, а саме – дії, спрямовані на повалення конституційного ладу України шляхом підміни або усунення державної символіки, яка засвідчує факт існування держави та її суверенітету.

Право народів/націй на самовизначення закріплене в міжнародних документах. Статут ООН (995_010) пункт 2 статті 1 – Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги до принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру, Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці між державами (995_569) – визнала право народів на самовизначення як основний принцип міжнародного права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (995_043) – стаття 1 проголошує, що Всі народи мають право на самовизначення, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (995_042) – стаття 1 також підтверджує, що Всі народи мають право на самовизначення. <…> Право саме української нації на самовизначення є основою Акта проголошення незалежності України, що його ухвалила 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР (далі – Акт), яка діяла “виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН” (абзац третійпреамбули Акта). Юридичним фактом, який остаточно й безповоротно затвердив Акт “створення самостійної української держави” (перше речення резолютивної частини Акта), стало волевиявлення усього Українського народу 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі. (абзац другий, другого речення, підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини) у Рішенні Конституційного Суду України від 14 липня 2021 року № 1-р/2021 (v001p710-21
Український нація, реалізувала своє невід’ємне право на самовизначення 1 грудня 1991 року під час Всеукраїнського референдуму, на якому підтвердила Акт проголошення незалежності України (1427-XII), ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР на основі положень Декларації про державний суверенітет України (55-ХІІ) від 16 липня 1990 року.

Декларація про державний суверенітет України (55-ХІІ), Розділ II. НАРОДОВЛАДДЯ Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР.

Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

Дана норма є імперативною, що потрібно сприймати як заборону, політичним партіям в Україні виступати від імені народу та сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, брати участь у виборах.

Згідно Закону України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 (2790-XII) (зі змінами) стаття 1. Народний депутат України (…),є представник Українського народу (далі – закон).

На даний час в Українському Парламенті – Верховній Раді України, приймають закони представники Політичних партії – організації, зареєстровані як приватні юридичні особи з ідентифікаційним кодом ЄДРПОУ.

Офіційна сторінка Верховної Ради України: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/site2/p_fractions

Назва депутатської фракції чи групи	Кількісний склад	Дата створення
Фракція ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “СЛУГА НАРОДУ”	231	29.08.2019
Фракція політичної партії Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” у Верховній Раді України дев’ятого скликання	24	29.08.2019
Фракція ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “ЄВРОПЕЙСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ”	27	29.08.2019
Фракція Політичної Партії “ГОЛОС” у Верховній Раді України дев’ятого скликання	20	29.08.2019
Депутатська група “Партія “За майбутнє”	17	29.08.2019
Депутатська група “ДОВІРА”	19	06.12.2019
Депутатська група “Платформа за життя та мир”	21	21.04.2022
Депутатська група “Відновлення України”	17	22.05.2022

Народні депутати, які не входять до складу жодної фракції чи групи	22

ПП “СЛУГА НАРОДУ”, код ЄДРПОУ 40422142.
ПП “ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ОБЄДНАННЯ БАТЬКІВЩИНА”, код ЄДРПОУ 20069956.
ПП “ЄВРОПЕЙСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ”, код ЄДРПОУ 21715714.
ПП “ГОЛОС”, код ЄДРПОУ 39651598.
ПП “ЗА МАЙБУТНЄ”, код ЄДРПОУ 36088708.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) 10 липня 2025 року, ухвалив рішення у справі “Томенко проти України“, винісши одноголосний вердикт: “мало місце порушення статті 3 Протоколу 1 до Конвенції“. Ця стаття, відома як “Право на вільні вибори“, є однією з фундаментальних гарантій демократії. Рішення ЄСПЛ стало знаковою перемогою для Миколи Томенка, який майже десять років тому, у березні 2016 року, був позбавлений депутатського мандата за рішенням партії “БПП”. Причиною виходу Томенка з фракції була його незгода з голосуванням за бюджет на 2016 рік, в якому він вбачав згортання соціальних програм та корупційні статті. Суд також звернув увагу на позицію Венеціанської комісії, Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) та ОБСЄ/БДІПЛ. У пункті 116 Рішення зазначено, що “імперативний мандат або подібна практика суперечить принципу вільного і незалежного мандата, який є частиною ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ТРАДИЦІЇ“. Це принципове зауваження, яке підкреслює, що депутат має представляти народ, а не лише інтереси партії.

Цікавою є оцінка аргументу Уряду щодо того, що заявник був позбавлений повноважень партією… тобто це ж не держава обмежила його право. (далі – рішення ЄСПЛ).

Недарма у Декларації про державний суверенітет України (55-ХІІ), у розділі I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ, Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом.

Висновок: На підставі поданого аналізу: Має місце обмеження права національного суверенітету, оскільки партії узурпували представництво. Народ України фактично усунутий від прямого здійснення влади або через органи державної влади, партії приватного права формують владу; депутати залежать від політичних партій, а не виборців; порушуються імперативні норми Декларації про державний суверенітет України (55-ХІІ), яка має вищу юридичну силу. Існують ознаки узурпації влади, повалення конституційного устрою, що передбачено частиною 2,3 статті 109 КК України.

11 липня 2025 року групою українців було проведено соціальний експеримент у місті Вінниця. У межах експерименту в закладах громадського харчування було придбано комплексні обіди, які включали: першу страву (борщ), основну страву (каша, котлета), салат, компот та булочку. Вартість одного такого обіду для однієї людини становила в межах 140 гривень. Таким чином, навіть при одноразовому щоденному харчуванні, необхідна сума лише на харчування становить не менше ніж 4 200 гривень на місяць (30 днів × 140 грн). Дані суми підтверджені фіскальними чеками від 18.07.2025 13-50-35 №4440073, від 18.07.2025 13-51-53 №4440074, від 11.07.2025 15-45-28 №0000010355 (Додаток 7)

У той же час, відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» (4059-IX), мінімальний прожитковий мінімум з 1 січня 2025 року встановлений у розмірі 2 920 гривень, що навіть не покриває базових потреб на харчування однієї людини/громадянина.

У розрахунку цей показник дозволяє людині/громадянину харчуватись лише 20 днів 1 раз на день, після чого людина/громадянин залишається без засобів до існування. Це означає, що держава фінансово обмежує громадянина в доступі до продуктів харчування, питної води, ліків, що унеможливлює належне функціонування організму, а отже, загрожує здоров’ю та життю.

Конституція України (254к/96-ВР), Стаття 3: Людина, її життя і здоров’я визнаються найвищою соціальною цінністю. Стаття 46, 48: Громадяни мають право на соціальний захист, гідний рівень життя, достатній для себе і своєї сім’ї. Стаття 95: Бюджетна система України має забезпечувати справедливий і неупереджений розподіл суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
Бюджетний кодекс України (2456-VI), Стаття 7, пункт 9: Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах: принцип справедливості і неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
Закон України «Про надра» (132/94-ВР), стаття 4 частина 2: Кожен громадянин України має право на отримання частки доходу від використання природних ресурсів.
Відсутність державної системи моніторингу й обліку природних ресурсів, законопроект про «Єдину державну систему моніторингу» (далі – ЄДСМ) (3359) був відхилений у 2020 році (https://itd.rada.gov.ua/billinfo/Bills/Card/1965) що призвела до узурпації природних ресурсів, розкрадання ренти, зменшення бюджетних можливостей.
Рішення Конституційного Суду України №3-рп/2012 від 25.01.2012 року (v003p710-12) (1) Держава зобов’язана забезпечувати соціальні гарантії та справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги – принципам пропорційності і справедливості.
Міжнародне право, Загальна декларація прав людини, (995_015) стаття 22: Держава має забезпечити гідне соціальне забезпечення. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (995_042), стаття 2: Права мають реалізовуватись у межах максимально наявних ресурсів держави.

З урахуванням наведеного, встановлення завідомо заниженого прожиткового мінімуму, що не забезпечує навіть фізичного виживання людини/громадянина, в умовах штучного обмеження доступу до національних ресурсів, можна розглядати як форму соціального винищення – шляхом умисного створення життєвих умов, що несумісні з життям.

Висновок: Встановлення мінімального прожиткового мінімуму в розмірі 2920 грн при наявному рівні цін і відсутності обліку національного багатства є свідомим діянням, що підпадає під ознаки злочину проти людяності, зокрема ознак винищення, Умисне вчинення в межах широкомасштабного або систематичного позбавлення життя однієї чи більше людини/громадянина шляхом умисного створення життєвих умов, спрямованих на знищення частини населення, у тому числі шляхом позбавлення доступу до води, продуктів харчування, лікарських засобів. (частина 2 стаття 442^-1 КК України (див. Примітка: пункт 4)

Українську націю, народ України знищують під час війни з Російською Федерацією, тиха правова війна в середині України. Під прикриттям воєнного стану в Україні було запроваджено режим, який все більше нагадує юридичну форму апартеїду. Найбільша етнічна спільнота — українці — опинилася без власного статусу, без колективних прав, без міжнародного захисту. Це не випадковість. Зміни були закріплені в національному законодавстві цілеспрямовано, коли суспільство було зосереджене на зовнішній агресії. І поки країна об’єднувалася перед обличчям ворога, всередині відбувалося переформатування самого поняття “громадянин України”. Ця правова маніпуляція дозволила перерозподілити колективні права на користь інших груп, формально визнаних меншинами чи корінними народами. При цьому громадяни України залишилися поза правовим полем.

Розглянемо, що таке апартеїд і чому це важливо. Згідно зі статтею 7 пункт 2 (h) Римського статуту Міжнародного кримінального суду (995_588) (далі – Римський статут МКС), «злочин апартеїду» означає нелюдські діяння, подібні за своїм характером до тих, що зазначені в пункті 1, які вчиняються в контексті інституціоналізованого режиму систематичного гноблення і домінування однієї расової групи над будь-якою іншою расовою групою або групами та які вчиняються з метою збереження такого режиму;

Основні риси апартеїду: системність, юридична інституціоналізація, пригнічення за етнічним принципом. Прецедент — Південно-Африканська Республіка. Навіть якщо в парламенті були представники темношкірих, сам народ як колективний суб’єкт був виключений із системи. Аналогічно сьогодні в Україні, українська нація не визначена як народ чи нацменшина. Тобто, позбавлені колективної правосуб’єктності.

Юридичне уточнення: поняття «расова група» — це не лише про колір шкіри. Згідно зі статтею 1 Міжнародної Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (995_105), воно охоплює будь-яку відмінність за ознакою раси, кольору шкіри, походження, національного або етнічного походження. Українська ситуація крізь призму цих критеріїв. Попри формальні декларації про рівність громадян, в Україні існує нормативно закріплена асиметрія у статусі різних етнічних груп. Це проявляється у таких ключових моментах. Українська нація офіційно не визнається, а ні як народ, а ні як національна меншина, а ні як корінна спільнота. Відповідно, українська нація позбавлена будь-якого виду колективного представництва.

Відсутнє право на землю, доступ до природних ресурсів, можливість культурної автономії або етнічного самоуправління. Натомість інші етнічні групи, визнані як національні меншини або корінні народи, мають такі права, а також міжнародний захист. Це створює структурну диспропорцію, де титульна українська нація не має тих самих гарантій, що й меншини.

Титульна нація — це нація, яка дала назву державі та історично ототожнюється з її основним етнонаціональним ядром; є творцем державності — народом, що сформував основи суверенітету, конституційного ладу та політичної організації країни; виступає носієм права на національне самовизначення, закріпленого міжнародним правом (Статут ООН, Міжнародні пакти ООН), і реалізувала його шляхом створення або відновлення власної держави; забезпечує ідентичність держави — її назву, державну мову, символіку, культурні та історичні традиції; має особливий правовий статус у внутрішньому правопорядку, що проявляється у конституційному закріпленні її ролі як основного суб’єкта державотворення, при одночасному визнанні прав інших національних меншин; не означає привілеїв, а визначає історичну й політико-правову основу державності, яка покликана забезпечити збереження і розвиток нації-носія суверенітету.

Ключові риси титульної нації: історично сформувала державу на своїй етнічній території; становить демографічну більшість (як правило 60–80% і більше); закріплена у назві держави (Україна — українці, Польща — поляки, Франція — французи); реалізувала своє право на самовизначення в міжнародно-правовій формі.

Юридичне виключення поняття «українська нація як народ» та його наслідки. У чинному українському законодавстві зафіксована норма, яка формально виключає українську націю зі статусу національної меншини. Так, згідно Закону України «Про національні меншини (спільноти) України» (2827-IX) визначає стаття 1: Національна меншина (спільнота) – стала група громадян України, які не є етнічними українцями … . Це визначення означає, що саме за ознакою етнічної приналежності українці не можуть скористатися правовими механізмами захисту.

Передбаченими для інших спільнот — від культурної автономії до міжнародної підтримки та захисту від дискримінації. Формально це становить дискримінацію, оскільки створює окрему правову категорію з обмеженим доступом до колективних прав, виключно через етнічне походження. Такий підхід суперечить статті 24 Конституції України (254к/96-ВР), яка забороняє дискримінацію за національною чи етнічною ознакою.

Більше того, українська нація не визнається в правовому полі як народ, національна меншина чи корінна спільнота. Відсутність будь-якого з цих статусів автоматично позбавляє нас колективної правосуб’єктності, яка закріплена як у Законах України «Про корінні народи України» (1616-IX) і «Про національні меншини (спільноти) України» (2827-IX), так і в міжнародних конвенціях.

У підсумку формується юридично замкнена система, де українську націю фактично виведено за межі механізмів правового представництва, що є порушенням принципу рівноправ’я.

Ця юридична невидимість етнічного народу ще більше загострюється в практиці правозастосування. Формула, за якою ухвалюються судові рішення в Україні, «Іменем України», відображає дію не від імені народу, як це прийнято в більшості демократичних країн, а від абстрактної сутності – України. Хоча, згідно зі статтею 5 Конституції України (254к/96-ВР), носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. А органи державної влади в судовій практиці цю норму не реалізують. Реформа, започаткована Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (1402-VIII) від 02.06.2016 року, формалізувала відрив судової влади від принципу народного суверенітету, закріпленого в статті 1 статті 5 Конституції України (254к/96-ВР).

У рамках цієї реформи було змінено назву найвищого судового органу з 2021 року. Внаслідок набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та деяких законів України щодо відновлення роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» (1629-IX) від 13.07.2021 в статті 37 виключено частину першу і суд офіційно іменується лише як Верховний суд, без зазначення державної належності України.

Це виключення усуває будь-яке посилання на народ як джерело влади та становить відхилення від демократичних стандартів, у яких суд діє іменем народу.

Також варто відзначити, що народ не бере участі у призначенні суддів. Відповідні процедури регулюються статтями 126 та 129 Конституції України (254к/96-ВР). Ось, наприклад, стаття 128. Призначення на посаду судді здійснюються президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом.

Чому не народом? А де в статті 126 — участь народу? Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Тут також народ не вирішує.

Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Бо що скаже керівник – те суд і робить. Мабуть, народ може затримати суддю за незаконні дії? Ні! Без згоди Вищої Ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом. Напевно, народ може притягнути суддю до відповідальності за незаконне або неконституційне ухвалене ним судове рішення? Ні! Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення. А з 2019 року взагалі добір і контроль суддів перебувають під впливом міжнародних структур.

Згідно Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (193-IX) від 16.10.2019 року, пункт 6 Стаття 95^-1 Організаційно-технічне забезпечення діяльності конкурсної комісії здійснює Вища рада правосуддя. Фінансування діяльності конкурсної комісії може здійснюватися із залученням міжнародної технічної допомоги. Часткове фінансування судової влади також здійснюється за рахунок зовнішніх джерел. Згідно з Законом України «Про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя» (1401-VIII) від 02.06.2016 року, стаття 130, Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання суддів з урахуванням пропозиції Вищої ради правосуддя. Якої?

Переходимо на офіційний сайт https://hcj.gov.ua/ Вищої ради правосуддя. Спускаємось вниз і бачимо. Цей сайт профінансовано Європейським Союзом та створено проектом ЄС “Право Justice”. Така приписка і це ще й репутаційне підтвердження, що проект має підтримку європейських структур.

А далі написано: “Зміст сайту не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.” Тому ми і не вирішуємо нічого, так як позбавлені визнання як народ, меншина чи корінна спільнота, українська нація. І не маємо права на колективне самоврядування, міжнародне представництво або правовий статус як група.

Сучасна ситуація в Україні, має всі ознаки колонії (за міжнародними стандартами).

– Управління територією або ресурсами здійснюється зовнішніми силами, а не народом країни.

– Місцеве населення не має повного контролю над власними ресурсами, економікою чи політикою.

– Рішення приймаються в інтересах метрополії, а не нації/народу.

– Йдеться про суб’єктів, яким нав’язано владу та які не обираються населенням, а лише принесені згори.

– Стратегічні об’єкти «Нафтогаз України», «Укрзалізниця», «Укрпошта», «Енергоатом», «Укренерго», «Національна суспільна телерадіокомпанія», а також підприємство з поводження з радіоактивними відходами, та інші, узаконені як такі, що не можна передавати в приватну власність — тобто їх стратегічність закріплена на законодавчому рівні, і керується іноземцями членами наглядової ради. Тобто формально Україна — незалежна держава, але практика залучення іноземців до управління стратегічними активами створює ризик неоколоніальної залежності у сфері економіки та управління. Такі члени не несуть перед народом прямої відповідальності їх призначають або затверджують через міжнародні механізми.

Згідно з декларацією ООН 1960 року, яка засуджує будь-яке підпорядкування іноземному впливу, це прямо порушує фундаментальні принципи самовизначення, свободи і незалежності. Що є ніщо інакше як державна зрада.

У сукупності з відсутністю доступу до управління, представництва та розпорядження ресурсами, така політика відповідає критеріям апартеїду, визначених у Римському статуті МКС.

Злочин апартеїду означає нелюдські діяння, подібні за своїм характером, які вчиняються в контексті інституціоналізованого режиму систематичного гноблення і домінування однієї расової групи над будь-якою іншою расовою групою або групами, та які вчиняються з метою збереження такого режиму.

Висновок: Зміст наведеного дає підстави для формування юридично обґрунтованого висновку про наявність ознак системної дискримінації української нації, як етнічної спільноти на території Україна, що може відповідати ознакам злочину апартеїду, визначеного міжнародним правом.

1) Відповідність критеріям Римського статуту МКС (статті 7 пункт 2 (h))

Римського статуту МКС (стаття 7 пункт 2 (h)) визначає апартеїд як: …нелюдські діяння, що вчиняються в рамках інституціоналізованого режиму систематичного пригнічення та домінування однієї расової (етнічної) групи над іншою з наміром збереження такого режиму.

У заяві доведено: українська нація юридично не визначена як народ, національна меншина або корінна спільнота; вона виключена зі сфери дії законів, що надають колективні права; у результаті – українська нація позбавлена доступу до ресурсів, правового представництва, проте, інші етнічні групи такими правами наділені.

Така нормативна нерівність на етнічній основі прямо суперечить принципу етнічного рівноправ’я і трактується як інституціоналізована форма етнічного пригнічення, що підпадає під поняття апартеїду.

Порушення Конституції України (254к/96-ВР) статті 24 Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану…

Стаття 5 Конституції України (254к/96-ВР), Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади.

Порушення: Українська нація, як етнічна спільнота не має жодного з визначених статусів, що надають колективні права.

Народ позбавлений реального механізму впливу на судову владу та участі в призначенні суддів, що підриває принцип народного суверенітету.

Згідно з Міжнародної Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (995_105), Декларацією ООН про права корінних народів, (995_l56), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (995_043), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (995_042), не визнання українську націю носієм колективних прав у поєднанні з їх наданням іншим спільнотам — є формою етнічної дискримінації, забороненою міжнародними нормами.

Ознаки злочину. Сукупність вказаних фактів свідчить про наявність ознак злочину проти людяності, а саме: системне приниження гідності, позбавлення прав, домінування за етнічною ознакою, виключення з механізмів державного управління та судової влади.

Попередня кваліфікація. Міжнародне право: Римського статуту МКС (стаття 7 пункт 2 (h)) (стаття 7 пункт 1 (j)) — апартеїд, як злочин проти людяності.

Українське кримінальне право, статті 161 КК України — порушення рівноправності громадян залежно від національності чи етнічної належності, статті 442^-1 КК України — злочин апартеїду.

Інші не людські діяння, дії або бездіяльність, які порушують права нації/народу:

1) Підписання угоди про природні копалини з США, без згоди народу, що залишить націю без засобів існування.

2) Прийнятий закон про продаж землі, (земель сільськогосподарського призначення).

3) Закон про ринок електроенергії.

4) Закон про ринок газу.

5) Не оголошений стан війни.

6) Відсутність перепису населення протягом 24 років.

7) Масові вбивства під час Революції Гідності у 2014 році, відомою, як «Євромайдан», вбивства транслювали по телебаченню в засобах масової інформації в прямих ефірах – близько 90 громадян було вбито тільки у період з 18 по 20 лютого, вбивць не осуджено судом.

8) Відсутня національна валюта.

9) Прийнятий неконституційний закон про множинне громадянство.

10) Українців не вважають та не розглядають громадянами в цивільно правових відносинах.

Час вчинення злочину: з 1 грудня 1991 року моменту проголошення незалежності України — затверджений волею народу на Всеукраїнському референдумі і до теперішнього часу, на всій території України.

Місце вчинення злочину та прізвища осіб, що сприяли злочину, дією або бездіяльністю. Адміністрація (офіс) Президента України, м. Київ, вул. Банкова, 11.,

Президент України, Леонід Кравчук 5 грудня 1991р – 19 липня 1994 р.
Президент України, Леонід Кучма 19 липня 1994 р – 23 січня 2005 р.
Президент України, Віктор Ющенко 23 січня 2005 р – 25 лютого 2010 р.
Президент України, Віктор Янукович 25 лютого 2010 р – 22 лютого 2014 р.
В.О. Президента України Олександр Турчинов 23 лютого 2014 р – 7 червня 2014 р.
Президент України, Петро Порошенко 7 червня 2014 р – 20 травня 2019 р.
Президент України Володимир Зеленський 20 травня 2019 р – донині.

Місце вчинення злочину та прізвища осіб що сприяли злочину, дією або бездіяльністю. м. Київ, вул. М. Грушевського, 5 Верховна Рада України.

Голови Верховної Ради України усіх скликань, починаючи з 1991 року і до сьогоднішнього дня,

КРАВЧУК Леонід Макарович (1990—1991 р).
КРАВЧУК Леонід Макарович (23 липня 1991 — 5 грудня 1991 р).
ПЛЮЩ Іван Степанович (5 грудня 1991 — 17 травня 1994 р).
МОРОЗ Олександр Олександрович (18 травня 1994 — 14 квітня 1998 р).
ТКАЧЕНКО Олександр Миколайович (7 липня 1998 до 1 лютого 2000 р).
ПЛЮЩ Іван Степанович (1 лютого 2000 — 14 травня 2002 р).
ЛИТВИН Володимир Михайлович (28 травня 2002 — 25 травня 2006 р).
МОРОЗ Олександр Олександрович (6 липня 2006 — 23 листопада 2007 р).
ЯЦЕНЮК Арсеній Петрович (4 грудня 2007 — 12 листопада 2008 р.)
ЛИТВИН Володимир Михайлович (9 грудня 2008 — 12 грудня 2012 р).
РИБАК Володимир Васильович (13 грудня 2012 — 22 лютого 2014 р).
ТУРЧИНОВ Олександр Валентинович (22 лютого 2014 — 27 листопада 2014 р).
ГРОЙСМАН Володимир Борисович (27 листопада 2014 — 14 квітня 2016 р).
ПАРУБІЙ Андрій Володимирович (14 квітня 2016 — 29 серпня 2019 р).
РАЗУМКОВ Дмитро Олександрович (29 серпня 2019 — 7 жовтня 2021 р).
СТЕФАНЧУК Руслан Олексійович (з 8 жовтня 2021 р. по теперішній час).

Інші особи причетні до злочинів, будуть встановлені у відкритому досудовому розслідуванні.

Узагальнюючий висновок: системна співучасть у поваленні конституційного ладу (узурпація влади) та створенні режиму, ворожого до прав людини.

Аналіз дій та бездіяльності осіб, які обіймали найвищі державні посади в Україні — Голови Верховної Ради України та Президенти України, свідчить про їхню безпосередню або опосередковану участь у системному руйнуванні засад конституційного ладу, встановлених Декларацією про державний суверенітет України (55-ХІІ), та Конституцією України (254к/96-ВР).

Внаслідок їхніх дій: було створено колоніальний режим, лагідної узурпації влади приватними політичними структурами — політичними партіями, зареєстрованими як приватні юридичні особи, що суперечить розділу І-ІІІ, Декларації про Державний суверенітет України (55-ХІІ), статтям 5, 8, 19, 24, 38, 71 Конституції України (254к/96-ВР)

Було допущено викривлення принципу народовладдя, адже представники народу (депутати) фактично підпорядковуються партіям, а не виборцям;

Законодавство ухвалювалося або підписувалося всупереч волі народу, Декларації про Державний суверенітет України (55-ХІІ), Конституції України (254к/96-ВР), без належної відповідності Основному Закону;

Не були прийняті ключові закони, прямо передбачені Декларацією (55-ХІІ), Конституцією України (254к/96-ВР), що створило правовий вакуум (зокрема Закон про Державний Герб України згідно зі статтею 20, Закон про реалізацію народного суверенітету, про публічне право, закон про національне багатство, тощо);

Були зруйновані механізми соціального захисту, що, у поєднанні з економічною політикою, спрямованою на збагачення окремих груп, призвело до створення життєвих умов, які можна розцінювати як елементи винищення народу/нації — у значенні, визначеному міжнародним правом.

Таким чином, особи, які обіймали посади Голів Парламенту та Президентів України, є співучасниками процесу утворення колоніального режиму, повалення конституційного устрою і формування антиконституційної, олігархічної, дискримінаційної системи управління, що підлягає розслідуванню як злочин проти людяності та державності.

У Рішенні Міжнародного суду, Західна Сахара від 16 жовтня 1975

Пункт 54 (2,5) 2. Усі народи мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно визначають свій політичний статус і вільно здійснюють свою економічний, соціальний та культурний розвиток. 5. На підопічних та несамоуправних територіях або на всіх інших територіях, які ще не досягли незалежність, передати всі повноваження народам цих територій без будь-яких умов чи застережень, відповідно до їхньої вільно вираженої волі та бажання, без будь-якої різниці за ознакою раси, віросповідання чи кольору шкіри, щоб дати їм можливість користуватися повною незалежність і свобода.
пункт 58 (b) Як найшвидше покласти край колоніалізму, належним чином враховуючи вільно виражену волю відповідних народів».

Пленум Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ПОСТАНОВА від 19.12.2014р. № 13 (v0013740-14) Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя Абзац 2 частина 9 При здійсненні правосуддя у кримінальному провадженні суди мають враховувати, що відповідно до статті 9 Конституції України, статей 9, 409, 413, 438 КПК неправильне застосування судом норм права, у тому числі міжнародного права, які у встановленому законом порядку визнані частиною національного законодавства, може бути підставою для скасування чи зміни судового рішення з підстави істотного порушення норм КПК України.

Відповідно ч. ч. 1,2 ст. 1 КПК України, Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Згідно кримінального процесуального законодавства України ч. ч. 1,4 Стаття 9 передбачено, що під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. У разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.

Відповідно ч.1 Стаття 9. Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України

Стаття 24 Конституції України (254к/96-ВР), яка гарантує рівність прав і забороняє будь-яку дискримінацію, у тому числі за формальним або правовим статусом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (далі – МПГПП) (995_043) ( ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73) статті 25 (а), Кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників,

Це право поширюється і на групи та народи, які мають право на політичне представництво згідно з принципом самовизначення, закріпленим у статті 1 Статуту Організації Об’єднаних Націй (далі -ООН), який визначає як одну з основних цілей підтримку дружніх відносин між народами на основі рівноправності та самовизначення.

Загальна декларація прав людини (995_015) стаття 21 додатково встановлює право кожного брати участь у державному управлінні без будь-якої дискримінації. Порушення цього права шляхом відмови визнати представництво певної групи української нації є дискримінацією, що заборонена статтею 2 МПГПП (995_043) і статтею 7 Загальної декларації прав людини. (995_015),

розділу ІІ Народовладдя – Декларації про Державний суверенітет України (55-ХІІ), – Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР/України, та статті 5 Конституції України (254к/96-ВР). Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

– З урахуванням вище викладеного, та керуючись волею народу – всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, Декларація про Державний суверенітет України (55-XII), ст. ст. 1,2 Статут ООН, (995_010), ст. ст. 1,2,7,21 Загальна декларація прав людини (995_015), ст. ст. 1,2,25,26 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (995_043), ст. ст.3, 5, 8, 9, 19, 20, 21, 22, 24, 36, 55, 64, 68,124, 129 Конституції України (254к/96-ВР), ст. ст. 1, 2, 9, 24, 55, 56, 110, 214, 216, 303-307 КПК України (4651-VI), та інше законодавство, яке захищає права людини і громадянина.

Ми, скаржники та представники певної групи української нації, вимагаємо:

Відкрити провадження за даною скаргою.
Постановити ухвалу, якою зобов’язати уповноважену особу, відділу Вінницького районного управління поліції м. Вінниця, вул. Пирогова 4, структурного підрозділу юридичної особи/суб’єкта господарювання з назвою Головне управління національної поліції у Вінницькій області код ЄДРПОУ 40108672, внести в Єдиний Реєстр досудових розслідувань заяву про кримінальні злочини проти національної державності, самовизначення української нації № UN-0002 від 02.08.2025р. о 16 год. 59 хв. подана заявниками, українцями та представниками певної групи української нації, Юлія Степанівна (Гурман) Мазур, Володимир Васильович Шмигора, Сергій Володимирович Крисак за попередньою кваліфікацією частини 3 статті 161 ККУ (Порушення рівноправності громадян), частини 2, 3 статті 109 ККУ, (повалення Конституційного ладу – узурпація влади), пункт 1, 9 частини 1, та частина 2 статті 442^-1 ККУ. (Злочини проти людяності).
Надати витяг заявникам/представникам про відкриття кримінального провадження за кожною статтею окремо, що міститься у заяві про злочин за попередньою кваліфікацією частини 3 статті 161 ККУ (Порушення рівноправності громадян), частини 2, 3 статті 109 ККУ, (повалення Конституційного ладу – узурпація влади), пункт 1, 9 частини 1, та частина 2 статті 442^-1 ККУ. (Злочини проти людяності). Згідно Наказу Офісу Генерального Прокурора «Про затвердження про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення» від 18.08.2023 № 298, (v0298905-20) (Розділ ІІ Порядок формування та ведення Реєстру) частин 4 Особливості обліку кримінальних правопорушень: пункт 6. вносяться до Реєстру за кожним правопорушенням окремо.
При розгляді даної скарги дотримуватися процесуальних строків.

Додатки:

Копія Талону-повідомлення єдиного обліку № 22686 від 02.08.2025р.(арк.1)
Копія Протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію від 02.08.2025 р. о 16 год. 59 хв. (арк. 2)
Копія Заяви про кримінальні злочини проти національної державності, самовизначення української нації за попередньою кваліфікацією частини 3 статті 161 ККУ (Порушення рівноправності громадян), частини 2, 3 статті 109 ККУ, (повалення Конституційного ладу – узурпація влади), пункт 1, 9 частини 1, та частина 2 статті 442^-1 ККУ. (Злочини проти людяності). від 02.08.2025 р. № UN-0002, (без додатків на арк. 9)